Nice-books.ru
» » » » Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога

Тут можно читать бесплатно Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога. Жанр: Детские остросюжетные издательство -, год 2004. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте Nice-Books.Ru (NiceBooks) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Название:
Солоденьке на денці пирога
Издательство:
-
ISBN:
-
Год:
-
Дата добавления:
15 февраль 2019
Количество просмотров:
109
Читать онлайн
Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога
Вы автор?
Жалоба
Все книги на сайте размещаются его пользователями. Приносим свои глубочайшие извинения, если Ваша книга была опубликована без Вашего на то согласия.
Напишите нам, и мы в срочном порядке примем меры.

Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога краткое содержание

Алан Бредлі - Солоденьке на денці пирога - описание и краткое содержание, автор Алан Бредлі, читайте бесплатно онлайн на сайте электронной библиотеки Nice-Books.Ru
Юна Флавія – гідна спадкоємиця геніального Шерлока Голмса та спостережливої міс Марпл. Їй одинадцять, і її вважають темним боком Ненсі Дрю. За допомогою хімії вона творить дива не менш приголомшливі, ніж Гаррі Поттер за допомогою заклять та чарівної палички. Флавія влаштує справжні інтелектуальні перегони з інспектором поліції Г’ювіттом у пошуках викрадача рідкісної помаранчевої марки ціною в мільйон. І похмурий маєток, і тихе англійське селище, і престижна школа для хлопчиків – усюди вона буде на півкроку попереду. Навіть коли віч-на-віч зустрінеться зі справжнім убивцею…

Солоденьке на денці пирога читать онлайн бесплатно

Солоденьке на денці пирога - читать книгу онлайн бесплатно, автор Алан Бредлі
Назад 1 2 3 4 5 ... 64 Вперед
Перейти на страницу:

Алан Бредлі

Солоденьке на денці пирога

Присвячую Ширлі

* * *

Unless some sweetness at the bottom lie, Who cares for all the crinkling of the pie?

William King, The Art of Cookery[1]

1

Навколо була чорна, як смола, пітьма. Вони штовхнули мене в комірчину й замкнули двері. Я хапливо вбирала повітря носом і відчайдушно намагалася заспокоїтись. Щоразу вдихаючи, рахувала до десяти, і до восьми – коли повільно видихала в темряву. Мені пощастило, що кляп, який вони зопалу так туго засунули мені до рота, не перешкоджав припливу повітря до моїх ніздрів, і я могла без упину всмоктувати довколишні запахи, застояні та з нотками плісняви.

Мені зв’язали руки за спиною шовковою хусткою. Я зробила спробу підчепити свої пута нігтями, але, позаяк мала звичку обгризати їх до живого, зазнала невдачі. Дякувати Богові, я вчасно зметикувала стулити докупи пучки й зробила із цих десятьох маленьких основинок незламну дугу – вона широко розтулила мої долоні, коли їхні вузли зашморгувались міцними грудками.

Тепер я щосили притискала зап’ястки одне до одного, крутячи ними, щоб утворилась незначна щілина. Далі посунула шовк великими пальцями, поки вузли не опинились між долонями, а потім спорснули між пальців. Мені б нізащо не позбутися своїх пут, якби вони мали лій у голові й зв’язали великі пальці на моїх руках. Які ж вони набиті дурепи!

Урешті-решт я звільнилась від капосної хустки, а впоратись із кляпом – то мені було раз плюнути.

На черзі двері. Але спочатку треба пересвідчитися, що вони не зачаїлися за ними, чатуючи на мене. Довелося присісти навпочіпки й пильно оглянути горище через замкову шпару. На щастя, вони забрали ключ із собою. На видноколі нікого не було: окрім нескінченного плетива тіней, покинутого мотлоху й жалюгідних дрібничок, довге горище було порожнім. Ласкаво просимо.

Я відкрутила дротяний гачок із вішалки для одягу, яку знайшла, коли обмацала ту частину задньої стіни горища, що була в мене в головах. Далі встромила гострякуватий вигин гачка в замкову шпару, налягла на інший його кінець – і в моїх руках опинився утвір, який формою нагадував літеру Г. Залишилось тільки загнати свій витвір у глиб старого замка. Якась часинка розважливого рибацтва – у винагороду рятівне клац. Виявилося, що це так легко, як горіхи лущити. Двері розчинилися навстіж, і я вирвалася зі своєї темниці.


Я збігла підстрибом широкими кам’яними сходами до холу, згаявши хвильку перед дверима їдальні, щоб повідкидати кіски на їхнє звичне місце за плечима.

Обід сервірували рівно о першій на громіздкому дубовому столі для трапез. Так вимагав тато, і так це було за життя матері.

– Офелія і Дафна досі нагорі, Флавіє? – з неприхованим роздратуванням запитав тато. Його очі на мить відірвались від розгорнутого біля тарілки з м’ясом і картоплею найсвіжішого випуску «Британського філателіста».[2]

– Вони давно не наверталися мені на очі, – відповіла я.

Хіба ж неправда? Я не бачила їх відтоді, як вони силою увіпхнули мені кляп до рота й зав’язали очі, щоб потім, користуючись моєю безпорадністю, затягнути сходами на горище й замкнути в комірчині.

Своїм звичаєм належні чотири секунди тато вдивлявся в мене поверх окулярів, потому байдужісінько повернувся до поїдання очима своїх липучих скарбів.

Усмішка від вуха до вуха заграла на моєму обличчі – здається, я достатньо вишкірилась, щоб він мав змогу помилуватися брекетами, які безжально вп’ялися в мої зуби. Дарма що вони надавали мені подоби дирижабля без покриву, нагадування про те, що його гроші не пішли в пісок, було татові до смаку. Проте нині він був надто заклопотаний і не помітив цього.

Відклавши вбік накривку зі споудівського[3] блюда, звідки визирали овочі, я з глибини його вручну намальованих метеликів та малинок зачерпнула собі щедру порцію горошку. Орудуючи ножем замість лінійки, а виделку використовуючи як шпичку, я розставила горошини так, що вони утворили на моїй тарілці чепурні ряди й колони: ряд за рядом маленьких зелених кульок, розміщених так доладно й точно, що, мабуть, у захваті був би й найприскіпливіший швейцарський годинникар. Далі, проштрикнувши виделкою першу горошину з нижнього лівого краю, я віддала її на поталу своїм зубам.

Як на мене, провина лежала цілковито на Офелії. З огляду на її сімнадцять років від неї можна було б сподіватися бодай крихти зрілості, котра, зрештою, властива дорослій людині. Узяти собі в спільниці тринадцятирічну Дафну – це так несправедливо. Якщо підрахувати, на двох їм аж тридцять! Мої одинадцять – проти їхніх тридцяти. Це не лише несправедливо, це вкрай паскудно. Накипіло так, що помста невідворотна.


Наступного ранку я поралася біля колб і мензурок у своїй хімічній лабораторії на горішньому поверсі східного крила будинку. Коли це вдерлась Офелія, котра не любила обтяжувати себе довгими церемоніями, особливо зі мною.

– Куди поділось моє намисто з перлів?

Я коротко знизала плечима.

– Я не сторож твоїм брязкальцям.

– Це ти його поцупила, я знаю. М’ятні карамельки лежали в шухляді для білизни, і вони теж зникли. Я вже закмітила, що завжди той самий бридкий ротик ласує зниклими в цьому домі цукерками.

Я стежила за нагріванням мензурки з червоною рідиною й укотре відрегулювала полум’я спиртівки.

– Якщо ти рада натякнути, що моя особиста гігієна не відповідає твоїм високим стандартам, то піди й оближи мої калоші.

– Флавіє!

– Піди-піди. Мені допекло до живих печінок, що мене постійно в усьому звинувачують, Фелі.

Одначе, коли Офелія короткозоро вп’ялася в рубінову мензурку, яка щойно почала закипати, моє справедливе обурення як відрізало.

– Що за липка маса осідає на денце? – довгим наманікюреним нігтем вона потарабанила по склу.

– Дослід проводжу. Обережно, Фелі, це кислота!

Офелія побіліла як стіна на виду.

– Це ж мої перлини! Вони ж від мами!

Єдиною з доньок Гаррієт, хто називав її мамою, була Офелія: одна-єдина з нас, чий вік дозволив зберегти пам’ять про жінку з плоті й крові, котра виносила нас у своїй утробі, про що Офелія невтомно нам нагадувала. Гаррієт загинула далеко в горах, видираючись на вершини, коли мені виповнився лише рік від народження, і в Букшоу нечасто можна було почути про неї.

Чи відчувала я ревнощі до спогадів Офелії, а може, гнівалась? Гадаю, що все було набагато складніше. Певно, якимось дивним чином я зневажала спомини Офелії про нашу матір.

Я зумисне помалу підвела голову, відірвавшись від своєї роботи, і круглі скельця моїх окулярів блиснули білим холодним відсвітом. Я знала: коли я так роблю, Офелія відсахується із жахом – у неї виникає враження, що вона піймалася в лабети очманілого німецького вченого, як у чорно-білому фільмі, знятому «Гомоном».[4]

– Мерзотниця!

– Відьмище! – відказала я, у той час як Офелія, зграбно крутнувшись на підборах, гайнула за двері – доволі спритно, помітила я.

Офелія не забарилась із тим, щоб показати мені, де раки зимують, як і завжди, коли мала на думці поквитатися зі мною. Моя сестра, на відміну від мене, не була схильна до тривалого планування й не знала, що помста має визріти.

Діялося це після обіду. Тільки-но тато повагом вийшов, щоб повернутися до жадібного розглядання колекції марок, Офелія припинила оглядати себе, як допитливий папужка, у срібному ножі для масла, що вона робила останні п’ятнадцять хвилин, і аж надто спокійно відклала його вбік. Без преамбул вона випалила:

– Ти маєш затямити: насправді я тобі не сестра… Як і Дафна. Хоч ми зовсім на тебе не схожі, гадаю, тобі ніколи не спадало на думку, що ти приймачка.

Моя ложка впала з грюкотом.

– Брехня брехнею. Я викапана Гаррієт. Усі так кажуть.

– Вона вибрала тебе в притулку для позашлюбних дітей саме через цю схожість, – виклала Офелія, зобразивши на лиці відразу.

– Як я могла скидатися на неї, якщо вона була доросла жінка, а я дитина? – я маю язика не в кишені.

– Ти їй нагадала її власні дитячі зображення. Боже милостивий, вона навіть принесла їх із собою й підносила до тебе, щоб порівняти.

Я звернулася до Дафни, котра устромила носа в шкіряну палітурку «Замку Отранто».[5]

– Адже ж це брехня, еге ж, Даффі?

– Боюся, що правда, – відповіла Дафна й мляво перегорнула сторінку з тонкого гладенького паперу. – Тато завжди казав, що це буде шоком для тебе. Він змусив нас забожитися, що ми тобі не розповімо принаймні до того часу, коли тобі виповниться одинадцять. Він змусив нас заприсягнутися.

– Зелений шкіряний саквояж… Я бачила його на власні очі, – вела далі Офелія. – Я дивилася, як матуся складає до нього свої дитячі світлини, щоб віднести до притулку. Хоча мені тоді було шість років – чи то неповних сім – я нізащо не забуду її білі-білісінькі пальці… пальці, що лягли на мідні застібки.

Назад 1 2 3 4 5 ... 64 Вперед
Перейти на страницу:

Алан Бредлі читать все книги автора по порядку

Алан Бредлі - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки Nice-Books.Ru.


Солоденьке на денці пирога отзывы

Отзывы читателей о книге Солоденьке на денці пирога, автор: Алан Бредлі. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор Nice-Books.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*
Подтвердите что вы не робот:*